Душевні

Обійми мене мамо, забери у дитинство,
Подвруй відчуття це, хоч на мить подаруй.
Швидкоплинне воно і минає безслідно,
Подаруй ти дитинство, хоч на мить подаруй.

Я на коліна припаду, і буду Господу молитись,
За дім свій рідний, за сім'ю, я тут бажаю залишитись.
Я за дітей своїх молю, аби вони були щасливі,
І за батьків я помолюсь, адже вони мої єдині.

Як волошкове поле оченята доні,
В них завжди надія і любов бездонна.
Вона життя моє, вона моя надія,
Я найбагатша в світі, що маю свою мрію.

Сонце так приємно гріє,
На душі стає тепліше.
І з'являється надія,
Що все стане як раніше.

Якби душа була б жива,
Вона б не плакала від болю.
І не шукала би вона,
Понад усе щасливу долю.
Щоб серце було кам'яне,
То розбивать його не стали б.
І я б хотіла над усе,
Щоб спаведливістю світ правив.

Очі, сьози, біль в душі,
Серце крається від болю.
Повернешся ти чи ні?
Чи повернеш мою волю?

У вікні горіла свічка, мати сина там чека,
На портреті чорна стрічка, і шмат хліба там стоя.
Очі вісохли не плачуть, серце вірить він прийде,
Догорає тая свічка, ну а син усе не йде.

Дай мне крылья, улечу,
Дай свободы мне прошу.
Дай немного чувства веры,
И закрой за мною двери.
Не пытайся понять меня,
Я сгораю без огня.
Раскрывая крылья брошусь,
В бесконечною я пропасть.

Я біль і сум, нанизую на нитку,
Туди додам, я трохи сліз гірких.
І одягну на себе це намисто,
Намисто те, із спогадів палких.
А сукню я златаю із образи,
Одягну капелюха з самоти.
І так я йтиму, згадуючи фрази,
Із уст твоїх, розлуки - гіркоти.

В тобі душа моя, до тебе я горнуся,
Чекаю зустрічі з тобою я завжди.
І де б не була я, до тебе повернуся,
Ти лиш коханий, трішечки зажди.
Я прилечу до тебе, птахом перелітним,
Дощем впаду, із неба на долоні.
Я буду тобі сонечком привітним,
І вітром поцілую твої скроні.
Я стану ніч'ю, тихою без вітру,
Й спостерігатиму із неба я твій сон.
І я ходитиму, блукатиму по світу,
Аби лиш поруч, бути знов і знов.